Слухати і чути дитину

Наша дитина підростає, стаючи усе більш самостійною. Вважаючи її зовсім “дорослою”, ми починаємо менш уважно слухати про те, як пройшов день дитини, а іноді й зовсім не запитуємо. І не підозрюємо про небезпеку, яка на нас чигає.

Прийнято вважати, що коли дитина стає школярем, то вона стала самостійною особистістю й усі свої проблеми може вирішити сама. Життя входить у звичну колію, де у кожного власні турботи і проблеми. Батьки часто вирішують, що малюк вже дорослий, і приділяють йому менше уваги.

Діалог замість монологу

Згадайте, коли ви востаннє спілкувалися з вашою дитиною? І що це була за розмова? Стандартне питання «Як справи?», відповідь на яке ви навіть не розчули, але при цьому й не перепитали? Чи, може, докори за невиконане домашнє завдання або «двійку» з математики? Або віддали чіткі вказівки: «Помий підлогу, сходи за хлібом!»? Що ви знаєте про життя дитини зараз? Про її проблеми, її друзів та ворогів?

Багато батьків відмахнуться, мовляв, самі були школярами і знаємо, що це таке. Але чомусь не всі пам’ятають, як це важко, коли залишаєшся один на один з проблемами, тому що батьки вважають, що ти вже великий і з усім впораєшся. А разом з тим дорослі частенько скаржаться один одному на свої прикрощі та труднощі. Чому ж дитина повинна боротися з ними сама?

Батьки – перші люди, які зобов’язані цікавитися справами дитини не з ввічливості, а по суті. Інакше ви ризикуєте тим, що ваш великий хлопчик піде за порадою до когось іншого, а хто кого він обере на роль порадника – велике питання. Тому відкладіть книжку, улюблений серіал, сидіння в Інтернет або газетку – власна дитина важливіша засобів масової інформації.

Скасовуємо монологи, лекції і нотації. Поставивши запитання дитині, зацікавлено чекайте відповідь. Не обмежуйтеся однією фразою – поцікавтеся деталями. Нехай дитина розповість, як пройшов день, а не просто кине «все добре». Часом дитині складно поділитися безпосередньо своєю проблемою, дзвіночки про те, що вона існує, ви повинні вловлювати у її відповідях.

Досить брехати!

Часто, щоб не розповідати щось важке або неприємне, дитина починає прибріхувати. Мама і тато швидко ловлять її на брехні і починають вичитувати, що брехати негарно, і лякати різними покараннями (не підеш гуляти, не будеш грати на комп’ютері і т.д.). У той час, як насправді батькам слід бити на сполох! Якщо дитина бреше, значить, у нього щось трапилося. А якщо він вам не розповідає, то або не довіряє, або боїться.

Звичайно, не варто влаштовувати допит із пристрастю: «Негайно кажи, що сталося!». Дитина відчує у вашому голосі негатив, невдоволення і роздратування й спробує повести розмову в інше русло або почне брехати ще більше, щоб від неї відчепилися. Не можна погрожувати, що ви підете дізнаватися у його друзів, батьків друзів чи вчителів про її  проблеми. Цим ви тільки підштовхнете дитину до того, щоб навчитися брехати ще майстерніше.

Як не дивно, але найпростіший спосіб – поговорити. Причому, ваше завдання – слухати і направляти розмову в потрібне русло. Краще, якщо розмова відбуватиметься за яким-небудь спільним заняттям. Це може бути просте чаювання, малювання чи прибирання у кімнаті. Головне, щоб заняття було просте і не вимагало розумової праці.

Скоріше за все дитина не розповість вам відразу, що сталося. Не квапте, не тисніть – це ж дитина! Їй треба зібратися з думками і перевірити вас на лояльність – можна вам довіряти чи ні. Що б у результаті розмови не виявилося, ні в якому разі не можна починати обурено дитину вичитувати, інакше це буде остання ваша довірлива розмова. Придушіть у собі емоції, намагайтеся зрозуміти, чому син або дочка вчинив чи вчинила саме так або чому подібне трапилося, спробуйте разом знайти вирішення проблеми.

Розбирайтеся самі!

Одна з грубих помилок виховання – відмахнутися від дитини, заявивши їй, що вона повинна самостійно вирішувати власні проблеми. Повірте, якщо вона могла б залагодити все сама, ви, ймовірно, навіть не дізналися б про цю проблему. Але якщо дитина прийшла і попросила про допомогу, то це якраз тому, що сама з нею впоратись не може. І якщо ви відмахнетесь від неї, вважаючи, що вона повинна вчитися самостійності, то, ймовірно, вона більше не звернеться до вас за допомогою. Навіщо? Якщо ви вирішили, що відтепер допомагатиме їй не треба.

Про способи вирішення суперечок між дітьми і чи втручатись взагалі у них ми писали вже у статті «Чи потрібно втручатись у дитячі сварки». Існує думка, що дорослим не варто лізти в суперечки дітей, адже вони повинні самі навчитися взаємодіяти. З одного боку, так воно і є. А з іншого – саме так починаються цькування однокласників, бойкоти та звинувачення. Діти дуже швидко відчувають слабку ланку в колективі, а натовп, як відомо, завжди сильніший однієї людини. Загнана в кут дитина не навчиться спілкуватися з однолітками, навпаки, у ній буде рости агресія й відчуженість.

Багато батьків бояться, що, взявши під захист власну дитину, вони виставлять її слабкою перед іншими дітьми – мовляв, прийшла матуся рятувати дитинку. Все з точністю до навпаки – захистивши сина чи доньку від несправедливості, ви дасте іншим урок, що слабких ображати не можна, що у кожного слабкого є свій захисник, а на кожну силу завжди може знайтися інша сила. Що поробиш, якщо батьки кривдників вашої дитини не пояснили їм цього вдома.

Уміння чути дитину дозволить вам завжди бути в курсі її справ, щоб ви мали змогу та час втрутитися в ситуацію, коли це буде дійсно необхідно.

Марина Миролюбова

Джерело: http://ditvora.com.ua

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *


*